Ruke
U jednoj mi ruci Ševčenko,
u drugoj Dostojevski.
U prozoru je Sunce
već davno odmijenilo Mjesec,
a mi još sjedimo skupa.
No čim odložih knjige na policu,
osjetih
da moje ruke nisu više moje.
Ne prepoznajem ih.
Lijeva mi desnu
ni pogledat neće
jer se na njoj još svjetluca
Tarasova prašina.
Što vam je? – velim im.
Što se to s vama događa?
Zagrlite me. Hladno mi je.
Hajde, što čekate?
Zagrlite me!
Ili se sklopite u molitvu.
U Zagrebu, 4. travnja 2015.
Руки
В одній руці в мене Шевченко,
у другій Достоєвський.
І Сонце у вікні
давно вже замінило Місяць,
а ми ще сидимо всі разом.
Та щойно я поставив книжки на полицю,
то відчув,
що руки вже мої неначе й не мої.
Я їх не впізнаю.
А ліва на правицю
і глянути не хоче,
бо світиться іще на ній
Тарасів порох.
Та що це з вами? – я питаю.
Що з вами раптом сталось?
Візьміть мене в обійми. Я замерз.
Давайте, швидше!
Обійміть!
Або складіться у молитві.
Загреб, 4 квітня 2015.
Руки
В одной руке у меня Шевченко,
в другой – Достоевский.
За окном Солнце
уже давно сменило Луну,
а мы всё ещё сидим вместе.
Но, едва поставив книги на полку,
я чувствую вдруг,
что руки мои больше и не мои вовсе.
Я их не узнаю.
Левая на правую
и смотреть не хочет,
ибо на ней всё ещё мерцает
Тараса прах.
Что с вами? – спрашиваю я их.
Что случилось с вами?
Обнимите меня. Мне холодно.
Чего же вы ждёте?
Обнимите меня!
Или сомкните страницы в молитве.
Загреб, 4 апреля 2015.